Луки 7:11-17

Християнські Проповіді

Таке могло трапитись раніше у сільській місцевості, до того як вантажі 200 почали привозити ледь не кожний день. Це було ще тоді, коли весільні кортежі були звичним явищем в Україні. Таке могло трапитись лише до війни.

Уявіть собі, що на шляху зустрілися дві процесії: одна похоронна, інша весільна. Усім нам відомо, що коли йде похоронна процесія, рух транспорту на дорозі зупиняється до тих пір, поки гріб не внесуть на територію цвинтаря, чи ця процесія зверне на іншу дорогу, що веде до нього. Отже, весільній процесії доведеться зачекати, дивлячись п’ять-десять хвилин на гріб з покійником, ридаючих близьких та співчуваючих. З іншого боку, ридаючі бачать ланцюжок причепурених по-весільному машин із ще більше причепуреними людьми всередині… Збентеження, розчарування та відчай охоплюють обидві процесії. З одного боку зіпсутий настрій та роздратування, з іншого – ще одна краплина до безсилля і відчаю. Гнітюча тиша…

Подібну ситуацію описує Лука у сьомому розділі його Євангелія: «І сталось... Він відправивсь у місто, що зветься Наїн, а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в однієї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста» (7:11-12).

Перед нами ще одна драматична сцена. При вхідній брамі міста Наїн, яке оточене високими стінами, зустрічаються дві процесії. На чолі першої стоїть Ісус, за Яким йдуть Його учні та великий натовп народу. На чолі іншої процесії – ноші з покійником, єдиним сином удови, за якими йшов натовп жителів міста. Момент зустрічі в брамах міста подібного до Віттенберґа дуже добре передає Лукас Кранах Молодший у своїй картині Воскресіння юнака з Наїну (1573), що знаходиться у міській церкві Св. Марії за порядковим номером 12.

Перед нами жінка, яка вже втратила чоловіка, а тепер її єдиний син вмирає раніше неї. Біль та жах, що заволоділи нею, заставляють думати, що все проти неї: і Бог, і небо, і земля, і ці люди, що попереду та ззаду. І через те, що вона дивиться на все очима плоті, їй здається, що неможливо звільнитися від цього страху, страху одинокості та невідомості в чужому і ворожому світі… Здається, що усе відбудеться як і в нашій першій сцені, результатом якої є збентеження, розчарування та відчай.

Можливо і тут це є випадком, що такі дві протилежні за своїм характером процесії зустрілися в цьому місці та в цьому часі? Яка ж різниця? Різниці було б ніякої, коли б на чолі першої процесії біля міста Наїн не було Ісуса. Без Ісуса похоронна процесія зупиняє весільну. З Ісусом усе навпаки. Він знав, що саме так усе станеться. Бо саме Він є Господарем та Господом усієї ситуації. Він контролює її та відповідає за неї.

«Як Господь же побачив її, то змилосердився над нею, і до неї промовив: Не плач!».

Коли Ісус побачив похоронну процесію, відмітивши особливий смуток похорону, Його серце зворушилось найглибшим співчуттям до ридаючої матері. Він мав усі почуття правдивої людини. І ці почуття, які з нашого боку є недосконалими та з’являються неохоче, Він показував без браку. Як написано у посланні до Євреїв: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабкостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (4:15). Ісус «змилосердився» - εσπλαγχνισθη – Його нутрощі ніби повністю вийшли назовні. У Євангеліє від Луки змилосердився також Добрий Самарянин над побитим і пограбованим напівживим чоловіком та Батько над Блудним сином у відповідних притчах, розказаних Ісусом пізніше.

Милосердя – це Ісусів атрибут, коли Він зцілює та звільняє від кайданів – місія Його програми дій, яку Він виголошує у синагозі Свого рідного міста Назарет, цитуючи пророка Ісаю: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування» (Лк.4:18-19).